Ст 228 цк

Оглавление:

Цивільний кодекс України
Стаття 228. Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства

1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

3. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін — в разі виконання правочину обома сторонами — в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне — з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Мего-Інфо — Юридична бібліотека №1

Юридична бібліотека України

Популярні розділи

Всього на сайті:

Дисертацій з права онлайн: 62

Підручників з права онлайн: 37

НПК кодексів України онлайн: 16

Коментарі кодексів

Веломагазин Украины №1

OBOD.com.ua

Доставка БЕСПЛАТНО. Со склада

Галузі права

  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.
  • Умовивикористання матеріалу. З питання авторського права звертайтеся на:mego-infoo@yandex.ru.

Стаття 228. Пред’явлення особи для впізнання

Сторінки матеріалу:

  • Стаття 228. Пред’явлення особи для впізнання
  • Сторінка 2

1. Перед тим, як пред’явити особу для впізнання, слідчий, прокурор попередньо з’ясовує, чи може особа, яка впізнає, впізнати цю особу, опитує її про зовнішній вигляд і прикмети цієї особи, а також про обставини, за яких вона бачила цю особу, про що складає протокол. Якщо особа заявляє, що вона не може назвати прикмети, за якими впізнає особу, проте може впізнавати її за сукупністю ознак, у протоколі зазначається, за сукупністю

яких саме ознак вона може впізнати особу. Забороняється попередньо показувати особі, яка впізнає, особу, яка повинна бути пред’явлена для впізнання, та надавати інші відомості про прикмети цієї особи.

2. Особа, яка підлягає впізнанню, пред’являється особі, яка впізнає, разом з іншими особами тієї ж статі, яких має бути не менше трьох і які не мають різких відмінностей у віці, зовнішності та одязі. Перед тим як пред’явити особу для впізнання, їй пропонується у відсутності особи, яка впізнає, зайняти будь-яке місце серед інших осіб, які пред’являються.

3. Особі, яка впізнає, пропонується вказати на особу, яку вона має впізнати, і пояснити, за якими ознаками вона її впізнала.

4. З метою забезпечення безпеки особи, яка впізнає, впізнання може проводитися в умовах, коли особа, яку пред’являють для впізнання, не бачить і не чує особи, яка впізнає, тобто поза її візуальним та аудіоспос-тереженням. Про умови проведення такого впізнання та його результати зазначається в протоколі. Про результати впізнання повідомляється особа, яка пред’являлася для впізнання.

5. При пред’явленні особи для впізнання особі, щодо якої згідно з цим Кодексом вжито заходів безпеки, відомості про особу, взяту під захист, до протоколу не вносяться і зберігаються окремо.

6. За необхідності впізнання може провадитися за фотознімками, матеріалами відеозапису з додержанням вимог, зазначених у частинах першій і другій цієї статті. Проведення впізнання за фотознімками, матеріалами відеозапису виключає можливість у подальшому пред’явленні особи для впізнання.

7. Фотознімок з особою, яка підлягає впізнанню, пред’являється особі, яка впізнає, разом з іншими фотознімками, яких повинно бути не менше трьох. Фотознімки, що пред’являються, не повинні мати різких відмінностей між собою за формою та іншими особливостями, що суттєво впливають на сприйняття зображення. Особи на інших фотознімках повинні бути тієї ж статі і не повинні мати різких відмінностей у віці, зовнішності та одязі з особою, яка підлягає впізнанню.

Матеріали відеозапису з зображенням особи, яка підлягає впізнанню, можуть бути пред’явлені лише за умови зображення на них не менше чотирьох осіб, які повинні бути тієї ж статі і не повинні мати різких відмінностей у віці, зовнішності та одязі з особою, яка підлягає впізнанню.

8. При пред’явленні особи для впізнання можуть бути залучені спеціалісти для фіксування впізнання технічними засобами, психологи, педагоги та інші спеціалісти.

9. За правилами цієї статті може здійснюватися пред’явлення особи для впізнання за голосом або ходою, при цьому впізнання за голосом повинно здійснюватися поза візуальним контактом між особою, що впізнає, та особами, які пред’явлені для впізнання.

499

1. Пред’явлення особи для впізнання — це самостійна слідча (розшуко-ва) дія, яку проводять з метою встановлення тотожності, подібності або відмінності наданої для спостереження і сприйняття особи з тими, яких свідок, потерпілий, підозрюваний або обвинувачений сприймав як очевидець за певних обставин розслідуваної події. Сутність цієї дії полягає в тому, що під час її проведення шляхом виділення та порівняння найбільш характерних ознак та особливостей ідеального образу, який зберігається в пам’яті особи, яка впізнає, та об’єкта в натуральному вигляді або його зображення на фотознімку чи у відеозапису відбувається встановлення тотожності, подібності або відмінності такого ідеального образу із пред’явленою для впізнання особою. Загальна мета пред’явлення для впізнання полягає в отриманні доказів, які являють собою висновок одного з учасників процесу про результати проведеної ним ідентифікації — тотожність, схожість або відмінність осіб чи об’єктів, представлених для ознайомлення, з ознаками особи, що збереглися в його пам’яті.

2. Пред’явлення особи для впізнання проводиться за наявності юридичних та фактичних підстав, зокрема, за наявності: суб’єкта впізнання; протоколу його допиту, в якому зафіксовано показання про прикмети й особливості об’єкта впізнання та про обставини, за яких він його сприймав; об’єкта, який підлягає впізнанню і яким є жива особа або її фотографічне чи відеографіч-не зображення; кількох схожих об’єктів, які пред’являються разом з об’єктом впізнання. Під фактичними підставами слід розуміти наявність у слідчого, прокурора даних процесуального та непроцесуального характеру, які дозволяють дійти висновку про необхідність (доцільність) та можливість проведення цієї слідчої дії.

3. Проведення попереднього допиту особи, яка впізнає, і відображення в протоколі результатів опитування щодо зовнішнього вигляду, прикмет та обставин, за яких відбувалося спостереження особи, котру пред’являтимуть для впізнання, а також з’ясування питання, чи може особа її впізнати і за якими саме ознаками чи за сукупністю яких ознак, є обов’язковою умовою пред’явлення для впізнання. Проте навіть у тих випадках, якщо особа не може докладно описати ознаки об’єкта, що підлягає впізнанню, однак впевнено стверджує, що зможе його упізнати, то недоцільно відмовлятися від проведення такої слідчої дії. В цій ситуації оцінка як негативних, так і позитивних результатів такого впізнання потребує виважених підходів.

Заборону попереднього показу особі, яка впізнає, особи, яка повинна бути пред’явлена для впізнання, слід розуміти як вимогу того, що ні слідчий, ні прокурор, ні оперативні співробітники чи будь-хто інший не мають права показувати до проведення цієї слідчої дії особі, яка впізнає, того, кого будуть впізнавати, його фотографічних, відеографічних зображень або вказувати на окремі прикмети, які можуть розкрити його особистість і вплинути на процес узнавання, або стати підказкою, кого саме треба впізнати. Встановлення слідчим, прокурором чи судом таких фактів ураховується при оцінці ними результатів проведеного впізнання.

4. Встановлений ч. 2 ст. 228 КПК порядок пред’явлення особи для впізнання передбачає, що така особа пред’являється серед інших осіб тієї ж статі в кількості на менше трьох і які не мають різких відмінностей у віці, зовнішності та одязі. Такі вимоги до об’єктів впізнання носять загальний характер. Це означає, що стать, вік, зовнішність та вимоги до одягу осіб, яких пред’являють для впізнання, і статистів, кількість яких може бути більше трьох, визначаються в кожному конкретному випадку на власний розсуд особою, яка проводить слідчу дію. Так, не передбачено потреби підтверджувати особистими документами анкетні дані, зокрема, стать, вік, місце проживання статистів, дані про яких заносяться до протоколу з їхніх слів; зовнішній вигляд кожної з осіб, пред’явлених разом для впізнання, їхній одяг не повинні мати різких відмінностей і водночас повинні мати відмітні ознаки, що дають можливість відрізнити їх. Проте окремі дрібні деталі в зовнішності чи одязі людини можуть звести нанівець доказове значення результатів цієї слідчої дії. Наприклад, конкретну особу можуть «впізнати» не за прикметами зовнішності, а за запахом, який виходить від неї і вказує на тривале перебування в специфічному запаховому середовищі в місцях тимчасового тримання під вартою або за відсутністю паска та шнурків на черевиках, які зазвичай відбирають у затриманих і ув’язнених осіб, на жінок-статистів може вказати наявність коштовних прикрас, макіяжу або щойно зроблених зачісок за одночасної відсутності таких, на перший погляд, не значних деталей зовнішності й супутніх ознак у особи, яку впізнають.

Пред’явлення для впізнання здійснюється обов’язково в присутності не менше двох понятих або ж із забезпеченням слідчим, прокурором застосування безперервного відеозапису ходу підготовки, проведення й отримання результатів цієї слідчої дії (ч. 7 ст. 223 КПК).

Особи, яких пред’являють разом для впізнання, можуть стояти або сидіти, а під час впізнання на прохання особи, яка впізнає, їм або кому-небудь з них може бути запропоновано встати, повернутися, пройти кілька кроків. Проте особі, яку пред’являють для впізнання, до початку слідчої дії і за відсутності того, хто впізнає, але в присутності понятих, якщо вони беруть участь у слідчій дії, повинно бути надано можливість зайняти місце серед інших осіб за власним бажанням, що обов’язково зазначається в протоколі. Також не зайвим буде запитати в особи, яку пред’являють для впізнання, чи не заперечує вона проти пред’явлення разом з присутніми статистами або ж вважає за потребу замінити кого-небудь з них. Якщо мотиви заяви щодо потреби заміни статиста будуть вартими на увагу, доцільно задовольнити таку вимогу.

Особа, яка впізнає, повинна уважно оглянути пред’явлених осіб і вказати, кого з них конкретно впізнала, за якими ознаками чи за сукупністю яких ознак, коли і за яких обставин бачила раніше цю особу і яке відношення вона має до обставин, що встановлюються цим кримінальним провадженням, або повідомити, що нікого з пред’явлених осіб не впізнала. Упізнана особа повинна назвати своє справжнє прізвище й ім’я, а в разі відмови назвати себе — такі дані про впізнану особу повідомляє присутнім слідчий, прокурор, який проводить

слідчу дію. Заява особи, яку впізнали, щодо підтвердження або спростування результатів впізнання до протоколу не заноситься. Ці питання можуть бути з’ясовані під час проведення допиту. Також не встановлено тієї вимоги, щоб назвали себе статисти, які залучалися до проведення впізнання і щоб їхні дані були занесені до протоколу. Проте у випадку, якщо особа, яка впізнає, серед пред’явлених осіб упізнає в статисті особу як таку, що бачила раніше і яка Mat відношення до цього провадження, факт такого впізнання треба відобразити в протоколі, а перевірка причетності упізнаної особи до подій, які розслідуються, здійснюється на загальних підставах проведення кримінального провадження.

Мего-Інфо — Юридична бібліотека №1

Юридична бібліотека України

Популярні розділи

Всього на сайті:

Дисертацій з права онлайн: 62

Підручників з права онлайн: 37

НПК кодексів України онлайн: 16

Коментарі кодексів

Веломагазин Украины №1

OBOD.com.ua

Доставка БЕСПЛАТНО. Со склада

Галузі права

  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.
  • Умовивикористання матеріалу. З питання авторського права звертайтеся на:mego-infoo@yandex.ru.

Стаття 228. Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок

1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Стаття, яка коментується, визначає наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, котрі є серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси.

Частина 1 ст. 228 ЦК містить перелік об´єктів цивільних прав, які можуть бути порушені його вчиненням. До них, зокрема, належать: конституційні права і свободи людини і громадянина; майно фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади. При цьому, коли щодо конституційних прав і свобод людини і громадянина йдеться про порушення взагалі, то стосовно майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади характер правочину конкретизовано: тут ідеться про антисоціальність знищення, пошкодження майна або незаконне заволодіння ним.

Ст. 228 ЦК безпосередньо не вказує на вину як кваліфікуючу ознаку такого правочину. Проте з формулювання, яке вона містить: «правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення. » можна зробити висновок, що провина має враховуватися. Вона виражається у намірі порушити публічний порядок з боку осіб, які вчиняють такий правочин. При цьому не має значення, чи такий намір був у однієї сторони правочину, чи він мав місце в обох чи більше учасників договору. Суд, приймаючи рішення у такій справі, зобов´язаний вказати, у чому конкретно виразилася спрямованість правочину на порушення публічного порядку.

Згідно з ч.2 ст. 228, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, тобто недійсним унаслідок безпосередньої вказівки закону і незалежно від наявності позову з боку його учасників чи інших осіб. Варто звернути увагу на зміну у підходах до вирішення питання про наслідки визнання такого правочину недійсним. Якщо ст. 49 ЦК 1963 р. передбачала стягнення отриманого за «антисоціальним» правочином у доход держави або односторонню реституцію для невинної сторони, то тепер наслідки правочину, який визнаний недійсним унаслідок порушення публічного порядку, визначаються загальними правилами (див. коментар до ст. 216 ЦК).

1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

1. У коментованій статті визначаються загальні правові засади визнання правочину недійсним. Звичайно, що для цього має існувати відповідна правова підстава. Такою правовою підставою ЦК визнає факт недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених частинами 3, 5, 6 ст. 203 ЦК, тобто вимог щодо волевиявлення учасника правочину, щодо настання реальних правових наслідків правочину, щодо недопустимості порушення правочином, вчинюваним батьками, інтересів малолітніх дітей. Тобто порушення вимог закону, допущені стороною (сторонами) після укладення правочину, не можуть спричиняти його недійсність, а призводять до інших правових наслідків, передбачених законом.

Недійсність правочину може наступати лише за певні порушення закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.

2. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до ч. 2 ст. 215, визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Сторони такого правочину не зобов’язані виконувати його умови, причому навіть і тоді, коли суд не визнає його недійсним. Однак це не означає, що потреби в необхідності визнання нікчемного правочину недійсним може й не виникнути. Така потреба може виникнути, якщо сторони виконали певні умови нікчемного правочину, якщо він нотаріально посвідчений, якщо він порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований у державних органах тощо.

У таких випадках рішенням суду можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов’язано державні органи скасувати реєстрацію тощо.

Нікчемними, зокрема, є правочини:

а) укладені з недодержанням обов’язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом, наприклад, правочини щодо забезпечення виконання зобов’язань (ст. 547);

б) укладені з недодержанням обов’язкової нотаріальної форми (ч. 1 ст. 219);

в) укладені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення (ст. 221);

г) укладені недієздатною фізичною особою (ст. 226);

д) вчинені без дозволу органу опіки і піклування (ч. 1 ст. 224);

ж) які порушують публічний порядок (ст. 228).

Водночас ЦК передбачає можливість визнання деяких нікчемних правочинів недійсними (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 224) за підставами, визначеними в ЦК.

3. Оспорюваними є правочини, які ЦК не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них належать переважно правочини з дефектами волі та волевиявлення його суб’єктів. До них належать правочини, вчинені:

а) неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатності без згоди батьків, піклувальника (ст. 222);

б) фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223);

в) під впливом помилок (ст. 229);

г) під впливом тяжкої обставини (ст. 233).

Водночас у ЦК передбачаються такі недійсні правочини, які не можуть бути безпосередньо віднесені ні до нікчемних, ні до оспорюваних. Такими є правочини, вчинені під впливом обману (ст. 230), у результаті зловмисної домовленості представником однієї сторони з другою стороною (ст. 232), а також фіктивні правочини (ст. 234). Ці правочини близькі до оспорюваних, але, на відміну від оспорюваних, які суд може визнати недійсними, суд визначає їх недійсними за умови підтвердження допущених порушень вимог закону.

Підстави недійсності правочинів передбачають також інші закони України, зокрема, ГК, СК, ЗК, Закони України «Про оренду землі», «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

4. Визнання правочину недійсним необхідно чітко відмежовувати від розірвання договору та визнання його неукладеним. Так, підставою для визнання правочину (угоди) недійсним слугує невідповідність вимогам закону, а підставою розірвання правочину-договору — неналежне виконання або невиконання його умов чи умов, встановлених для такого договору законом. В останньому випадку договір на момент його укладення не містить порушень закону. Такі засади розмежування недійсності та розірвання договору є загальновизнаними в цивілістичній науці і не піддавалися сумнівам. З цього приводу ВСУ у своїй постанові Пленуму від 28 квітня 1978 р. «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» зазначив, що невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною і у такому разі сторона може вимагати її розірвання або застосування інших наслідків, передбачених договором та законом. Така позиція ВСУ безумовно є правильною і має бути підтримана і з прийняттям нового ЦК.

Однак ця абсолютна істина останнім часом була порушена українськими законодавцями. Так, ЗУ «Про приватизацію державного майна» (ст. 27) від 19 лютого 1997 р. було введено норму про те, що на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду. Така норма є юридичним казусом, який вимагає негайного виправлення.

Між тим президія ВАСУ (нині ВГСУ) у своїх роз’ясненнях від 12.03.99 р. (з наступними змінами) «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними» фактично схвалили таку помилкову законодавчу позицію і зазначила, що за загальним правилом, невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною, але законом можуть передбачатися випадки, коли порушення законодавства, допущені під час виконання договору, є підставою для визнання його недійсним (зокрема, пункт 5 ст. 27 ЗУ «Про приватизацію державного майна»).

Подібна парадоксальна ситуація вперше виникла в РФ, оскільки у ст. 30 Закону РФ «Про приватизацію державних і муніципальних підприємств в РФ» також було встановлено, що угоди приватизації визнаються недійсними, зокрема, у випадках, коли покупець відмовився від платежів за придбаний об’єкт приватизації та порушенні умов придбання, на яких було придбано об’єкт приватизації. Відомі російські юристи зазначили, що ці обставини є підставою для розірвання, але не для визнання недійсними договорів. При цьому вони пояснюють це тим, що при розірвання договору сторони не вправі за загальним правилом вимагати повернення того, що вже було виконано. [М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. Договорное право: Общие положения. — М., — 1997, с. 652].

Щоб вийти із такої парадоксальної ситуації, Пленум ВС РФ та ВАСу РФ роз’яснили, що визнання угоди приватизації недійсною тягнуло б за собою двосторонню реституцію, а тому при розірванні договору купівлі-продажу об’єкта приватизації сторони мають право вимагати повернення виконаного.

Неукладеним має визнаватися договір, при вчиненні якого сторони в належній формі не досягли згоди щодо необхідних для нього істотних умов (ст. 638 ЦК, ст. 181 ГК). Тобто у даному разі між ними не виникло бажаного договірного правовідношення та відповідного правового результату. Між тим, учасники неукладеного договору можуть передати один одному певне майно. Збереження за ними цього майна за таких обставин позбавлене належної правової підстави. Тому у разі визнання договору неукладеним суд може застосувати правові наслідки, встановлені для правовідносин, що виникають внаслідок набуття, збереження майна без достатньої підстави (статті 1212 — 1215 ЦК України, статті 469 — 470 ЦК УРСР). Однак і у вирішенні цього питання в законодавстві інколи простежується непослідовність. Так, відповідно до ст. 14 ЗУ «Про оренду землі» відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов може бути підставою для визнання договору недійсним. Нині є усі підстави вважати, що вирішуючи спори щодо договорів з невизначеними істотними умовами, необхідно керуватися нормами ст. 638 ЦК та ст. 181 ГК про неукладеність договору.

Волинський державний університет імені Лесі Українки Юридичний факультет актуальні питання реформування правової системи україни збірник наукових статей за матеріалами ІІІ міжнародної науково-практичної конференції

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 228 ЦК УКРАЇНИ ТА СТ. 208 ГК УКРАЇНИ (ЩОДО НЕДІЙСНОСТІ ПРАВОЧИНІВ) 

О. В . Дзера

Як відомо, ЦК УРСР передбачав норми про недійсність угод, які не відповідають вимогам закону (ст. 48) та угод, укладених з метою, суперечною інтересам держави й суспільства (ст. 49). Так, згідно зі ст. 49 ЦК УРСР за угодою, укладеною з метою, завідомо суперечною інтересам соціалістичної держави і суспільства та за наявності умислу у обох сторін, все одержане ними за угодою стягується в доход держави, а в разі виконання угоди лише однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише у однієї сторони все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави.

Таким чином, правові наслідки, встановлені ст. 49 ЦК УРСР фактично мали усі ознаки “цивільно-правової конфіскації” (двосторонньої чи односторонньої), застосування якої можливе лише тоді, коли сторони (сторона) знали, що укладена угода суперечить інтересам держави і суспільства. Тобто у разі відсутності такого суб’єктивного фактора як умисел сторони немає підстав для застосування цивільно-правової конфіскації, а відтак за відсутності умислу у обох сторін угода має визнаватися недійсною за правилами ст. 48 ЦК УРСР та з застосуванням передбачених нею правових наслідків у формі двосторонньої чи односторонньої (за наявності умислу у однієї сторони) реституції сторін.

В ГК України є кілька статей присвячених недійсності господарських зобов’язань, в яких закладено інші підходи, порівняно із статтями ЦК України про правочини. Так, у ст. 208 ГК України зазначається : “Якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін — у разі виконання зобов’язання обома сторонами — в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а у разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави”.

Таким чином ч. 1 ст. 208 ГК майже повністю текстуально співпадає з ст. 49 ЦК УРСР, незважаючи на її істотні вади, з тією різницею, що в ст. 208 визнається недійсним господарське зобов’язання, а не господарський договір чи інший правочин. Юридична некоректність цього положення є очевидною, адже недійсним має визнаватися договір як одна лише з підстави виникнення господарського зобов’язання. Це принципове правило було закріплене в ст. 48 ЦК УРСР, за якою могли визнаватися недійсними угоди, що не відповідають вимогам закону, а також в ст. 215 ЦК України, якою передбачається недійсність правочину. Тобто недійсною необхідно визнавати підставу виникнення зобов’язання.

У новому ЦК України відсутня норма, яка б передбачала цивільно-правову конфіскацію у разі визнання правочину недійсним. Натомість згідно зі ст. 228 ЦК України, яка є певним аналогом ст. 49 ЦК УРСР, нікчемним є правочин, який порушує публічний порядок (якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Однак у цій статті безпосередньо не визначені правові наслідки нікчемності такого правочину.

Проте все-таки складається враження, що розробники ст. 228, що має назву “Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок” та законодавці мали на меті встановити за вчинення такого правочину спеціальні санкції. Це припущення підтверджується аналізом обставин розробки і прийняття нового ЦК, адже в його Проекті в редакції у першому читанні від 5 червня 1997 р. закладалися правила про цивільно-правову конфіскацію у разі вчинення з умислом правочину, що порушує публічний порядок (ст. 218). Однак ч. 2 ст. 228 ЦК передбачається лише нікчемність такого “антипублічного правочину”, що дає підстави вважати про наявність упущень технічного характеру. Звичайно, можна вважати, що правові наслідки нікчемності антипублічного правочину мають визначатися за загальними правилами ч. 1 ст. 216 ЦК України, оскільки відповідно до ч. 3 цієї статті правові наслідки, передбачені в цих частинах, застосовуються, якщо законом не встановлюються особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Щоб уникнути будь-яких сумнівів у розумінні ст. 228 ЦК у ч. 2 її можна було б зробити застереження, що у зв’язку з нікчемністю правочину, який порушує публічний порядок застосовуються правові наслідки, встановлені ст. 216 ЦК України. Однак у такому випадку взагалі втрачає будь-який правовий сенс існування ст. 228 ЦК без встановлення спеціальних правових наслідків у вигляді цивільно-правової конфіскації за вчинення антипублічного правочину.

У зв’язку з цим постає цілком закономірне питання про те, що можливо розробникам нового ЦК доцільно було б зберегти в ньому норму ст. 49 ЦК УРСР, як це зробили розробники ГК? Однак аналіз практики застосування ст. 49 ЦК УРСР свідчить про наявність у її положеннях істотних вад.

Редакцію ст. 49 ЦК УРСР не можна визнати вдалою у зв’язку з відсутністю у її тексті конкретних критеріїв для класифікації угоди недійсною та застосування передбачених нею правових наслідків. Відповідно і в судовій практиці зміст статті не набув чіткого тлумачення, у зв’язку з чим суди навіть в радянський період вкрай рідко визнавали недійсними угоди за правилами ст. 49 ЦК УРСР, вдаючись до застосування передбачених нею санкцій у тому разі, коли дії учасника недійсної угоди містили ознаки злочину. Тому позиція судів щодо застосування ст. 49 ЦК УРСР змінювалася залежно від соціально-політичної ситуації в країні. Наприклад, відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику у справах про визнання угод недійсними” від 28 квітня 1978 р. у первісній його редакції ст. 49 ЦК УРСР поширюється на угоди, що порушують основні принципи соціалістичного суспільного ладу, зокрема, спрямовані на використання соціалістичної власності з корисливою метою, одержання громадянином нетрудових доходів або використання майна, що знаходиться у їх особистій власності або користуванні на шкоду інтересам суспільства, на відчуження землі або незаконне нею користування, розпорядження чи придбання всупереч установленим правилам предметів, вилучених з обігу або обмежених в обігу.

25 травня 1998 р. до п. 6 постанови Пленуму були внесені зміни, за якими дія ст. 49 ЦК УРСР має вже поширюватися, зокрема, на угоди, спрямовані на використання всупереч закону колективної, державної або чиєїсь приватної власності з корисливою метою, приховування фізичними та юридичними особами від оподаткування доходів, використання майна, що знаходиться в їх власності або користуванні на шкоду правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, на незаконне відчуження землі або незаконне нею користування, розпорядження чи придбання всупереч установленим правилам предметів, вилучених з обігу або обмежених в обігу. Подібна позиція щодо тлумачення змісту ст. 49 ЦК УРСР була сформульована також в Роз’ясненнях Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними” від 12 березня 1999 р. (з наступними змінами). Однак Вищим господарським судом України 26 квітня 2002 р. до Роз’яснень від 12 березня 1999 р. були внесені істотні зміни про те, що :

а) у разі визнання у встановленому порядку недійними установчих документів суб’єкта підприємницької діяльності або скасування його державної реєстрації у зв’язку із здійсненням відповідної реєстрації на підставі загубленого документу, що посвідчує особу, або на підставну особу — засновника суб’єкта підприємницької діяльності, укладені таким суб’єктом підприємницької діяльності угоди мають визнаватися недійсними згідно із статтею 49 ЦК УРСР незалежно від часу їх укладення.

б) Якщо у встановленому порядку буде з’ясовано, що зміну носіїв корпоративних прав або продажу таких прав здійснено для укладання відповідним суб’єктом підприємницької діяльності угод із метою ухилення від сплати податків та інших обов’язкових платежів або легалізації коштів, набутих злочинним шляхом, суд має визнавати такі угоди недійсними за ознаками статті 49 ЦК УРСР.

Сформульовані в Роз’ясненнях Вищого господарського суду підстави для визнання недійсними угод за ст. 49 ЦК УРСР не можна визнати вдалими і повністю прийнятними з наступних міркувань.

По-перше, рекомендації Вищого господарського суду України дозволяють визнавати недійсними за ст. 49 (такі судові рішення можливі і нині щодо угод, укладених до введення в дію нового ЦК України) будь-які угоди суб’єктів підприємництва, незалежно від правової підстави визнання недійсними установчих документів, у тому числі і тоді, коли створення суб’єкта підприємництва не мало на меті укладання угод, суперечних інтересам держави і суспільства, та спрямованих на ухилення від сплати податків.

По-друге, положення зазначеної постанови Пленуму Верховного суду України та Вищого господарського суду України є такими, що дають підстави для занадто широкого тлумачення змісту ст. 49 ЦК УРСР і фактично містять ознаки нових правових норм, хоча зазначені судові органи не можуть приймати нормативно-правові акти, а їх правові позиції мають лише рекомендаційний характер.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що судова практика, незважаючи на впровадження ринкових реформ та демократизацію суспільних відносин, пішла шляхом надто широкого і довільного тлумачення ст. 49, чому сприяла також досить абстрактна конструкція її норм, яка не містила вичерпного чи орієнтовного переліку складу конкретних правопорушень закону учасників недійсної угоди. Останні кілька років цими вадами ст. 49 ЦК УРСР досить активно і не завжди коректно користувалися податкові органи.

Взамін ст. 49 ЦК УРСР у новий ЦК України введена ст. 228, яка, однак, досить істотно відрізняється за своїм змістом від своєї попередниці. Так, відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ними (нікчемні правочини). Однак у ст. 228 ЦК передбачається лише нікчемність такого правочину без встановлення спеціальних правових наслідків, наприклад, у вигляді цивільно-правової конфіскації, що дає підстави за таких обставин застосовувати лише загальні положення про правові наслідки, передбачені ч. 1 ст. 216 ЦК України, наприклад, реституцію.

Введення до ГК України положень ст. 49 ЦК УРСР із застосуванням до сторони, що діяла з наміром, конфіскації одержаного в доход держави та відсутності такої у новому ЦК України матиме певні негативні правові наслідки, які зводяться до наступного.

1. Положення ГК України будуть суперечити існуючій практиці ділового обороту у підприємницько-господарській діяльності, в якій договірні відносини сторони оформляють шляхом укладення договорів, а не господарських зобов’язань. Відтак господарські суди будуть змушені визнавати недійсними конкретні договори (контракти), а не господарські зобов’язання.

2. Положення ГК України суперечать нормам статей 16, 215, 216, 547 ЦК України, ст. 152 Земельного Кодексу, ст. 6 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, в яких прямо передбачається недійсність правочину (угоди), а не зобов’язання.

3. Положення ГК України вступають в суперечність з вимогами ЦК України та інших актів законодавства, які встановлюють обов’язковість державної реєстрації певних правочинів (договорів, угод), оскільки її скасування, можливе також у разі визнання недійсним правочину, а не зобов’язання.

4. Положення ст. 208 ГК України про недійсність господарських зобов’язань із застосуванням конфіскаційних санкцій є неприйнятними з тих міркувань, що були вже висловлені вище щодо ст. 49 ЦК УРСР, тобто вони не містять конкретних складів правопорушень сторонами вимог законодавства, а відтак завжди будуть піддаватися неоднозначному тлумаченню.

5. Розбіжності між ЦК та ГК України у врегулюванні питань недійсності правочинів та господарських зобов’язань призведуть до конкуренції норм цих актів, а врешті і до довільного їх застосування судами. По-різному будуть тлумачити досліджувані норми як сторони правочину (господарського зобов’язання) та інші особи, у тому числі податкові органи, зацікавлені у визнанні їх недійсними із застосуванням або незастосуванням конфіскаційних майнових наслідків.

Вищевикладене засвідчує наявність вразливих положень як в ЦК, так і в ГК, а відтак постає проблема про можливі шляхи вдосконалення. Насамперед може постати питання про доцільність введення конфіскаційних санкцій у разі визнання певних правочинів недійсними. Звичайно, для сторін тих цивільно-правових правочинів, які не можуть бути кваліфіковані як господарсько-правові за Господарським кодексом, надзвичайно прийнятною є відсутність конфіскаційних санкцій за вчинення антипублічних правочинів, які вони можуть вчиняти, завідомо знаючи про такі сприятливі для них правові наслідки. Однак на наш погляд, встановлення таких санкцій є доцільним лише у разі допущення навмисних істотних порушень при укладенні правочинів. Певним орієнтиром у цьому могли б бути норми ст. 228 ЦК, оскільки в ній передбачені конкретні види порушень, що слугують підставою нікчемності правочину. Водночас положення ст. 228 ЦК в тій частині, що дозволяє визнавати правочин таким, що порушує публічний порядок, якщо він спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, також дають підстави до надзвичайно широкого кола випадків, в яких довільно будуть недійсними правочини, адже в Конституції України конституційні права та свободи людини і громадянина передбачені в десятках статей (21-68).

Далеко не ідеально вирішена подібна проблема в ЦК РФ, згідно зі ст. 169 якого угода, укладена з метою, завідомо суперечною основам правопорядку чи моралі, нікчемна. Відповідно науковці і практики здійснюють пошук оптимального тлумачення такої норми. Зокрема, висловлюється думка про те, що під дію ст. 169 мають підпадати угоди, сторони (сторона) якої для досягнення правового результату навмисно чинять дії, що містять склад злочину або іншого небезпечного правопорушення (адміністративного проступку або делікту), наприклад, ухилення від оподаткування [1, 431-433]. Але так чи інакше, незважаючи на 10-річний період застосування ЦК РФ 1994 р., російські юристи поки що не змогли дати чіткої відповіді на питання про кваліфікацію угод за ст. 169. Вважаємо, що це зробити неможливо з огляду на відсутність у ній критеріїв для однозначного розуміння її положень.

У врегулюванні недійсності правочинів (господарських зобов’язань) за ЦК України та ГК України існують і інші проблеми. По-перше, по-різному буде тлумачитися питання недійсності господарського зобов’язання, укладеного з порушенням господарської компетенції (ст. 207 ГК). По-друге, ГК не містить належного механізму визнання господарських договорів недійсними, а відтак ГК вимагає термінового доповнення нормою про те, що на ці відносини мають поширюватися відповідні норми глави 16 ЦК України. По-третє, в ГК невиправдано звужене коло осіб, які можуть звертатися з позовами про визнання господарських зобов’язань недійними. За ст. 207 ГК таке право мають лише сторони або відповідний орган державної влади, в той час як за ст. 215 ЦК України правочин може бути визнаний недійсним на вимогу сторони або іншої зацікавленої особи.

1. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части первой / Под ред. Т. Е. Абовой и А. Ю. Кабалкина. –М., 2003. – С. 431-433.

Смотрите еще:

  • Трехзвенная система органов исполнительной власти Трехзвенная система органов исполнительной власти 16.1. Система и структура органов исполнительной власти, их компетенция и административно-правовые основы регулирования отношений в сфере экономики Разработку и создание эффективной организационной системы управления […]
  • Материальная помощь работнику находящемуся в отпуске по уходу за ребенком Ежегодный отпуск во время отпуска по уходу за ребенком (Ершов Ю.) Дата размещения статьи: 23.06.2015 Трудовым законодательством предусмотрено, что лица, находящиеся в отпуске по уходу за ребенком, могут работать неполный рабочий день или на дому. В связи с этим […]
  • Курсовая работа конституционное право Курсовая работа конституционное право Работ в текущем разделе: [ 1280 ] Дисциплина: Конституционное право Российской Федерации На уровень вверх Тип: Курсовая работа | Цена: 650 р. | Страниц: 27 | Формат: doc | Год: 2012 | КУПИТЬ | Получить демо-версию работы […]
  • Нежилое помещение в новочеркасске Плановое отключение: на один день Новочеркасск останется без газа В городе 9 августа проведут плановое отключение газоснабжения. В Новочеркасске 9 августа будет плановое отключение газоснабжения. В администрации города уточнили время - с 08:00 до 20:00. Так, […]
  • Ст 116 ук рф средняя тяжесть Что грозит за побои средней тяжести: наказание виновника по закону Мало у кого вызывает сомнение, что нанесённые серьёзные повреждения организма пострадавшего останутся безнаказанными. Если виновный в результате избиения вывел организм пострадавшего из строя, но без […]
  • Как получить выписку из егрип бесплатно онлайн Получение выписки из ЕГРИП онлайн бесплатно При совершении сделок или составлении договоров с физическими или юридическими лицами приходится сталкиваться с необходимостью выписок из ЕГРИП или ЕГРЮЛ. Так почему выписка из ЕГРИП имеет столь важную особенность, для […]
  • Статья 12 пункт 5 НК РФ Статья 12.5 - полная отмена налогов? Здравствуйте! Можно ли трактовать пункт 5 статьи 12 НК РФ, а именно "Федеральные, региональные и местные налоги и сборы отменяются настоящим Кодексом. " как полную отмену налогов? НК РФ Статья 12.1 устанавливает виды […]
  • Регистрация частного предпринимателя в днр Регистрация частного предпринимателя в днр | Vodafone (095) 218-83-93 | Феникс (071) 303-05-55 РЕГИСТРАЦИЯ субъектов хозяйственной деятельности в ДНР Субъекты хозяйственной деятельности, планирующие осуществлять предпринимательскую деятельность на территории […]